Пандемія тягнеться півроку, й кінця їй не видно. Тож
багатьох із нас посіла бентега понад звиклі спозадавна знемогу й тривожність.
Неназовне почуття вадить робити навіть милі, бо повсякчасні речі.
Й перебиває справи щодення не сум’яття
пристосовування до сидіння під замком, не острах за себе й ближніх — попри всю
їхню істотність. Не кривімо душею бодай собі: це навіть не відчуття, ніби мало
не все роблене нами робиться задля власної забавки, аби тільки відволікти від
того, що нас тримає в шаху планетарна пошесть.
Ні, це куди тяжче зносити і складніше втямити; це
невизначеність: навіщо тягти з тим, що робили роками, ніби так і треба, ніби воно має якусь питому цінність.
Ми наразилися на те, про що чимало поглядів під
різними кутами вже висловило красне письменство: неослабне змішання, вкорінене
в тому, що ми не просто не знаємо, коли все це добіжить кінця; якби ж то так! — ми не маємо
найменшого уявлення, який він буде, той кінець. Чи не
найглибше осягнув це почуття Джонатан Зекер,
історик-релігієзнавець: він сполучив його з забутим християнським терміном
«акедія».
На акедію, схоже, страждали численні середньовічні
ченці. Це стан, коли вже не турбує те, що турбувало, — не через те, що впав у
байдужність, а через те, що турботливість геть ізруйнувалася.
Що ж означає цей різновид нудьги в наглій усесвітній
веремії? На побіжний погляд, усіх нас понадміру тривожить загроза здоров’ю — і знана, і поки що незвідана. Та крізь машкару тривоги прозирає звих, що спотворює
наші поняття про те, як і про що турбуватися.
Щоб добути відповідь, звернімося до сміливого
розумового експерименту зі смертю. 2013 р. філософ Самюель Шефлер сформулював засадниче
припущення стосовно смерті. Ми всі певні, що нас переживе прийдешній світ,
населений схожими на нас людьми; то більше, декого ми знаємо, а де з ким
близькі. І хоч ми не завжди це усвідомлюємо, той гаданий майбутній світ — це
обрій, з якім ми звіряємо все, що робимо нині.
А що, запитує Шефлер, як ми втратимо гіпотетичний
майбутній світ, бо, скажімо, дізнаємося, що невдовзі по нашій смерті щезне й
усе людство? Те, що ми цінуємо, почне знецінюватися. Наше розуміння того, чому
зараз щось важить, ґрунтується на припущенні, що воно й далі буде важливе, хай
навіть нас, хто його цінить, уже не буде.
У цьому глибинному смислі наші стосунки з людьми й речами
спрямовані в далечінь. Симфонії пишуть, будинки мурують, дітей заводять нині,
але завжди — з прицілом на майбуть. Що ж станеться з нашими моральними
підвалинами, як буде неможливо хапатися за прийдешність?
Та саме це: як повернутися до признáк нинішньої
пандемії, навіч побачиш, звідки бентега, що це за звих, який відчувають майже
всі. Джерело сьогоднішньої акедії — не буквальний брак майбутнього; навіть ті,
хто залякують нас ковідом найбільше, не заперечують, що рід людський його
переживе. Цей звих штудерніший: викривлені геть усі тримальні конструкції
майбуття, на які спиралося те, що робиться нині.
Ми створіння, що перебувають у русі, й для цього нам
конче потрібні обрії. Ковід залишив нас без численних просторових і часових
горизонтів, на які ми покладалися, навіть коли їх і не помічали. Нам невтямки,
на що буде схожа економіка, як триватиме суспільне життя, яких перетворень
зазнає наше побутове повсякдення, як буде організовано роботу, чи виживуть
університети, мистецтво, місцева комерція.
Нас бентежить не острах змін як такий. Річ у тім, що ми
не віримо більше в майбуть, і тому багато чого зробилося беглузде й безцільне —
звісно, якщо дивитися на це з прийдешності, що її кшталт уже не бачиться нам
виразно. Зневіра розбиває вщент нашу шкалу цінностей того, що ми робимо просто
зараз. За таких обставин особливо гнітить потреба вмовляти себе, буцімто й досі
важить те, що за своєю природою спрямоване в майбутнє, скажімо, освіта чи
розбудова інституцій.
Отак багато хто з нас почувається. Отака вона,
сьогочасна акедія.
Можливо, хтось скаже, ніби така постановка діагнозу
не варта заходу; ні, навпаки. Либонь, найгірше, чим вирізнялася акедія
середньовіччя, — те, що ченці змагалися з тогочасним звихом поодинці. Ми ж
мусимо долати руйнацію відчуття прийдешності опліч. Бо ушкоджену турботливість,
якою визначалося те, чому ми щось робимо й робитимемо сполом, ми спроможемося
полагодити, лише як відновимо єдність.
Єдність ця має один, але необхідний засновок: ми
маємо відкрито говорити про ту злощасну акедію й про те, як вона заважає поглянути
в обличчя непевностям майбуття. Лише так
ми погодимося позбуватися цього ґанджу гуртом і самохітно, не оглядаючись на
політичні й культурні кордони — родиною, громадою, народом, урешті, всім
людством. Усвідомимо ж нашу спільну вразливість, замість переживати її
окремішно, й нумо до роботи!
Оригінал англійською: https://www.schneier.com/essays/archives/2020/09/the-unrelenting-horizonlessness-of-the-covid-world.html
